Печально и похоже на правду
Люди утікали з Донбасу завжди. Чимало моїх друзів свого часу переїхали до Києва, Харкова, Дніпропетровська і далі. А я тримався до останнього і щиро намагався любити Донбас. У розмовах зі своїми я його завжди лаяв, але перед чужими – завжди захищав. Місцевий шахтарсько-пацанський гонор, тугу за «совком» та кримінальну романтику Дикого Поля я сприймав з усмішкою. Такі вже тут люди, що ти їм зробиш? Але цього разу Донбас перейшов межу: «Русская вєсна» стала моєю особистою точкою неповернення.
Все найгірше, що було в наших краях, сплило назовні. Голос порядних, притомних громадян заглушило ревище натовпу погромників: «Ра-сі-я! Ра-сі-я!!» Зрада місцевої влади і ментів не здивувала – іншого від регіоналів та їхніх поплічників годі було чекати. Однак звичайні люди впали в безумство настільки легко і масово, що я перестав впізнавати Донбас. Коли вони тужили за Брєжнєвим і лаяли «помаранчевих», це були мої земляки – смішні, злі, дещо недолугі, але все ж таки рідні. Але коли мої сусіди стали вітати терористичну диктатуру і радіти убивству співгромадян, я засумнівався, чи це ті самі люди, яких я знаю з дитинства.
