Арестович

[Mantis]

Цинично говорить, но война по сути это момент истины для Украины. В этом мне нравится выражение Арестовича про закрытие гештальта 400 летней давности.
Иначе никак, увы

[Mantis]

Мне очень бы хотелось послушать открытую полемику между Мухарским и Арестовичем.

Мухарский сразу лезет драться, насколько я знаю его по ранним выходкам. Тачка помню у него была прикольная, с рогами, видел в Киеве пару раз.

Ну я больше для дискуссии в этом направлении. Надо же создавать фундамент.

Я вчера пересматривал Стражей Галактики. На мой взгляд - это эталонная фантастика. Так вот, во второй части отец главного героя по имени Эго, планировал с помощью энергии сына захватить Вселенную. Он путешествовал по планетам и везде оставлял частичку себя, чтобы в один прекрасный миг все поглотить. Там даже показано как.
Так и СССР насаждал свои частички, а современная путинская Россия пытается также поглотить.
Для этого нам надо полностью отказаться от так называемых скреп. Мысль не нова, но не мешало бы обсудить это на государственном уровне.

[Mantis]

Ну еще один момЭнт.
Арестович не только вещает для Украины. Мне кажется, основная задумка их вечерним дуэтом с Фейгиным цель также российская публика. И тут они вчистую (по мнению многих аналитиков российских), перебивают по качеству российских пропагондонов.

[Капелька]

Нельзя сравнивать время до Майдана и после Майдана. До Майдана Путин при правильных шагах мог бы прикарманить Украину без шума и пыли. Всю целиком, с Крымом и Карпатами. Зеленский попал совсем в другие условия чем Янукович и Тимошенко.

Вот! Вы же правильно всё написали. Вывод из вышесказанного другой:
У Януковича и Тимошенко были все условия. Но у них все равно ничего не получилось. Это свершившийся факт. Менталитет у нас другой, как минимум. Не может у нас быть , как с Лукашенко. Да и самого Лукашенко у нас не может быть в принципе.

Украина - это рой. Самоорганизованный, самодостаточный, трудолюбивый. (Я могу придумать ещё много эпитетов )

[Mantis]

Нельзя сравнивать время до Майдана и после Майдана. До Майдана Путин при правильных шагах мог бы прикарманить Украину без шума и пыли. Всю целиком, с Крымом и Карпатами. Зеленский попал совсем в другие условия чем Янукович и Тимошенко.

Вот! Вы же правильно всё написали. Вывод из вышесказанного другой:
У Януковича и Тимошенко были все условия. Но у них все равно ничего не получилось. Это свершившийся факт. Менталитет у нас другой, как минимум. Не может у нас быть , как с Лукашенко. Да и самого Лукашенко у нас не может быть в принципе.

Украина - это рой. Самоорганизованный, самодостаточный, трудолюбивый. (Я могу придумать ещё много эпитетов )

Здесь да. Согласен.

[Mantis]

phpBB [video]

[ЗАЗ]

Арестович зізнався, що більше двох місяців брехав в ефірах, що на фронті "все гаразд"
Больше информации на портале Антикор: https://m.antikor.com.ua/articles/57159 ... se_horosho

Какой смысл смотреть и тратить время на брехню?

[ЗАЗ]

Мантис, я згаю ты не поленишься и прочтешь. Тут много букв, но доступно излагается все касательно того, о чем я говорю на тему армии интернет -экспертов. Арестович он лишь один из легиона, я на нем не зацикливаюсь, поверь. Это касается и Портникова, и Казанского, и Швеца, и многих , многих других. Статья полезная для нас украинцев.


Синдром фальшивих надій

Завищені очікування, надії — природні явища, але вони травмують
Синдром фальшивих надій

Ось і минуло літо, якого в нас не було.

Осінь, крім яскравих барв, урожаїв і решти сентиментально-харчової тематики, — це ще й пора традиційних сезонних психологічних загострень. Очевидна зміна довкілля, передчуття зими загострюють інстинкт збереження виду. Він, своєю чергою, примушує свідомість до перегляду наявних ресурсів.


Це не тільки їжа і дрова, як було в минулі століття. Все, що посилює національну ідентичність, і все, що їй загрожує, береться до особливої уваги. В наших обставинах — це інтегральна частина самосвідомості, яка дає сили пережити те, що, здавалося б, пережити неможливо.

На біохімічному рівні в гормональному коктейлі під час стресу домінує кортизол. На простому рівні свідомості він спонукає людей «жерти, як не в себе». На складнішому — хаотично поглинати всю інформацію, яка, на перший погляд, може додати сил.

Але, як і у випадку зі звичайною їжею, на певному етапі нас починає нудити від державних спікерів, чий сахариновий оптимізм і червона калина з фарбованого масла поверх підсохлого інформаційного торту змушують дедалі уважніше дивитися на дату виготовлення та фірму виробника.

Хоч би як аргументовано їх критикували, споживаємо ми це все самостійно. Чому? Ми постійно чуємо про звитяжні перемоги, які, безумовно, звитяжні, але далеко не зовсім перемоги. Ми чуємо про можливе швидке припинення війни, яка не має ознак припинення. І так далі.

Завищені очікування, надії — природні явища, але вони травмують.

Є такий кумедний, як на мене, «паризький синдром, на який, за статистикою, щороку тяжко страждають кілька десятків японських туристів, що вперше відвідали Париж. Вони довго не можуть прийти до тями від різниці між високими культурними очікуваннями і тим антисанітарним безкультурним і верескливим гармидером (з японської точки зору), який вони наочно побачили.

З іншого боку, наприклад, у Нідерландах про схему «ліжко, хліб і ванна» для біженців уже давно й неодноразово говорилося, що не можна давати шукачам притулку хибну надію. Надія на краще життя спонукає десятки тисяч людей полишити свої домівки і почати тяжку подорож багатьма країнами до еміграційного майбутнього, яке, на їхню думку, буде кращим за незахищеність, бідність та безвихідь, у яких вони опинилися вдома. Їхня надія зазвичай хибна. Але надія біженців на краще життя в Європі стає реалістичною, якщо вони, критично мислячи, обирають нижчий стандарт очікувань.



Надія і її аналог страх — емоції-пристрасті. Обидві є сумішшю двох різних емоцій, болю та задоволення. Біль пов'язується з терміном «горе», а задоволення — з терміном «радість». Якщо щось, що, імовірно, зробить нас задоволеними, невизначене і лише ймовірне, — то це приносить нам надію. Якщо щось, що може принести нам горе, — невизначене і лише ймовірне, то це викликає у нас страх.

Ті, хто сподівається на перемогу, при цьому бояться програти. Надія виходить за межі раціональності. Наведу приклад того, що вона може означати: ніхто ніколи не повертався по смерті (за одним відомим християнським винятком), але всі сподіваються. Спіноза (1662) називає надію почуттям нестійкої радості, породженої образом майбутнього, яке взяте з минулого. Є й інші мислителі, для яких надія була структурним принципом їхньої філософії чи теології. Це філософ-неомарксист Ернст Блох (1963), протестантський богослов Юрген Мольтман (1964), філософ-феноменолог Габріель Марсель (1962) і католицький філософ Йосиф Піпер (1997).

Надія хибна, якщо вона заснована на незнанні правильної оцінки ймовірності виконання бажання. Надія справджується, коли людина, що сподівається, знає і приймає судження експертів про ймовірність здійснення надії.

Що відбувається в ситуації, коли, з одного боку, нас не дуже успішно закликають до режиму інформаційної тиші, а з іншого — плеяда військових експертів (у тому числі «хороші руські») кожен на свій лад складають оптимістичні прогнози? Бо іноді здається, що вони просто висмоктані з відомої «розпальцьовки» нашого Мінкульту.

Американський психолог Чарльз Снайдер (C. R. Snyder, Hope theory: Rainbows in the mind, 2002) розробив теорію, яка дістала назву «синдром фальшивих надій» (FHS).

Спочатку факт постановки цілей і планування своїх досягнень може забезпечити індивіду відчуття контролю над своїм життям. Потім, роблячи певний прогрес у досягненні мети на початку, люди отримують помилкове відчуття надії на те, що зможуть досягти своєї мети, як планувалося.

Однак, зі зростанням життєвої боротьби та зі зведенням прогресу до мінімуму, сили вичерпуються ще раніше, ніж згасає надія. Контраст між розчаруванням від невдачі та початковим оптимізмом на стадії короткочасного раннього успіху може призвести до того, що люди неправильно зрозуміють причину своєї невдачі. Це, своєю чергою, спонукає їх до повторних спроб досягти своєї нереальної мети і до продовження цього руйнівного циклу.

Попри драматичну назву синдрому, він однак припускає також, що індивіди з високими сподіваннями схильні ставити перед собою кілька цілей і мають кращі здібності у визначенні дороговказу, а відтак — досягненні зазначеної мети. Крім того, люди з великими надіями зазвичай більше мотивовані наполегливо вчитися на власних невдачах і знову спрямовувати свою увагу вже на іншу мету, а не дозволяти невдачі ставати їм на перепоні.

Ось тут у нас є суспільна проблема. Вона називається «історія фальшивих надій».

Комуністична історична доктрина подавала нашу історію як послідовність трагедій, край яким поклала російська, а потім більшовицька окупація.



Українська популярна історія від часів незалежності вдалася до протилежного. А іноді й спекулятивного. Наші історичні поразки подавалися як тріумф духу, та й поготів. Воно-то так. Але кожна поразка має певний механізм. А також імена і прізвища, інколи цілком собі українські. Це все згадувалося, але, як то кажуть, дрібним шрифтом. Однак суспільство почало беззастережно сприймати поразки як тріумфи, попри фінальний практичний результат.

З перемогами сталося те, що вони або розглядалися поза міжнародним контекстом свого часу, або генерували «срачі» між прибічниками тих чи інших історичних постатей. Окремі спроби об’єктивно побачити картину викликали спільний медійний гнів аматорів від історії. Однак повторю: нерозуміння об’єктивної причини невдачі (як і перемоги) може призвести до повторних спроб досягти вашої нереальної мети і продовжити цей руйнівний цикл.

Ну й українські політики нової доби невпинно говорили про велетенські кроки розвитку суспільства, і все вгору. Якби так було, то українці вже пішки б колонізували Марс без усякого Ілона Маска і давно сіяли б там бурячки.

Це створило колективний механізм хибних сподівань, які, навіть у разі їх нездійсненності, нічим вам особисто не шкодили. Як це буває з усіма романтичними мріями. Інтелект і освіта самі по собі тут не мають значення.

Наприклад, такі видатні люди Франції як Жорж Санд і Шатобріан, хоч і належали до різних політичних таборів, усіляко вихваляли особисті чесність, патріотизм та блискучі перспективи Луї Наполеона і мріяли, що під його проводом Франція житиме у процвітанні та злагоді, аж доки той не здійснив державний переворот 2 грудня 1851 року і не проголосив себе імператором. Віктор Гюго (який сам до часу схвально відгукувався про майбутнього узурпатора) вже у вигнанні написав памфлет «Історія одного злочину», в перших розділах якого говорить про соціалістичну мрійливість французьких депутатів і абсолютну невіру в те, що, однак, сталося з країною.

Тож в історії трапляється, що колективні фантастичні сподівання не минаються безкарно. Це не розчарування від нездійсненого романтичного побачення або погіршення погоди після виїзду на пікнік. Хибна надія, яка не зачіпає чужих інтересів, морально допустима.
Читайте також: Ідеї, які нас не змінюють

Тепер інакша колективна ситуація, і ціна загальних мрій, що не здійснилися, — кривава. Це кров кожного з нас. Тому, коли ми чуємо про фантастичні прогнози перебігу війни, ми, за звичаєм, схильні сприймати їх безкритично, але вже вельми дратівливо. І це роздратування буде наростати.

Рекомендований спосіб боротьби з синдромом FHS у тому, щоб ви навчилися не бути надміру впевненими й надміру оптимістичними, коли оцінюєте і плануєте свої цілі, а бути, радше, більш реалістичними.

Тут важливий наголос на «свої цілі». Якщо ви проєктуєте себе на державний механізм, який насправді функціонує зовсім інакше, ніж сам про це розповідає (і так у кожній країні), то проєктуєте водночас власні механізми вирішення проблем і вмілості прогнозування. Які придатні лише для вас особисто, і то не завжди.

Як уникнути цієї ментальної пастки?
Я говорив вище, що позитивна складова синдрому фальшивих надій FHS — можливість моделювати різні сценарії досягнення мети, не поступаючись при цьому принципами.

Під словом «принциповість» ми часто в нашій культурі розуміємо непохитне прямування до однієї-єдиної мети. При цьому не береться до уваги, що шляхів до тієї самої мети може бути кілька. Бо це тоді звучить уже не так поетично, а досить прозаїчно. Але саме на такому прозаїчному, працьовитому прагматизмі постала сучасна Європа, до якої ми себе небезпідставно зараховуємо.

Перемога може бути досягнута дуже різними шляхами. Але, крім того, вона складається з суми маленьких особистих перемог кожного з нас. І найперше, що потрібно для такої малої перемоги, — це реалістичність. А якщо вам впарюють якісь дурниці, так і скажіть собі: «Воно якесь дурне, хоч і гарно бреше». Либонь, не зі зла. Нерозумні люди, буває, хочуть як краще, а виходить — як завжди.

https://zn.ua/ukr/SOCIUM/sindrom-falshivikh-nadij.html

[Mantis]

Я прочитал. Интересно написано.
Смотри, постараюсь тезисно изложить свое мнение.
Начну с того, что кумиром Арестович для меня не является. Начал смотреть его исключительно в качестве военного эксперта.
Его однозначное отличие от перечисленных тобой Плотникова того же заключается в том, что входит в команду Президента. И я УЖЕ УБЕЖДЕН, что его выступления носят не такой уж примитивный, как кому-то кажется, характер.
Насчёт лжи. Это вырвано из контекста. Недоговаривал, было дело. И правильно делал. Статья, которую ты выложил, к сожалению носит сугубо провокативный характер и я с ней категорически не согласен, как человек немного увлекающийся психологией.
Главный пример я приводил два раза. Мнение бойца с передовой и в то же время мнение Арестовича, которое оказалось верным.
Я убежден, что все его эфиры согласованы с Генштабом ЗСУ, а значит это правильные эфиры во время войны.

[Mantis]

Мне кажется, что Арестович - диверсия в "русский мир". Это какая-то спецоперация Украины в грядущую революцию в России. Его эфиры с Фейгиным и Латыниной, направлены больше на внутренний рынок России. И в отличие от кремлёвских пропагандонов, носят взвешенный и хладнокровный характер.

Он конечно же не приспособленец. Он дождался своего время и начал толкать свои идеи.
И вот здесь мне интересен диалог между Мухарским, который говорит, что Украина должна быть закрыта для РФ, я так услышал, и Арестович, который говорит, что нам надо планировать Россию с "хорошими русскими", которые при поддержки ЗСУ должны снести путинский режим и строить новое государство.
Как современнику, мне интересно наблюдать, возможен ли такой исход.
И речь уже не об Арестовиче, речь о целом тектоническом сдвиге в современной истории наших двух государств.
Но здесь и оппоненты должны слушать Арестовича. Кто его не слушает, этот спор не имеет смысла.
Я же говорю, моя жена его терпеть не может, например). Но у нее неприязнь, как к человеку. У той же Капельки неприязнь к Арестовича, как к представителю Зе-команды. Не нравится- нет вопросов.

[ЗАЗ]

Статья, которую ты выложил, к сожалению носит сугубо провокативный характер и я с ней категорически не согласен, как человек немного увлекающийся психологией.

В чем тут провокация? Там ясно описывается сидром завышенных ожиданий? Мы, украинцы , страдаем этим всегда и потом горько разочаровываемся. Это было видно постоянно по выборам Президента. Отсюда и падкость на популизм. Отсюда и шапкозакидательство по отношению к противнику. Почитай как пишут тыловые писатели-блогеры про события на фронте-" бамбалейлу устроили", бавовнятко прилетело", " маленькое успешное наступленьице" и прочие эпитеты сознательно преуменьшающие значение и размер трагедии. Там кровь, ад и смерть на каждом шагу. Писать нужно правду, подвиг героев называть подвигом а не придумывать всякую херню про бововнятко. Кому это надо? Кому надо писать весело и игриво про ежедневные страдания и невыносимую тяжесть жизни солдата? Зачем мы их унижаем таким отношением к событиям на линии огня? Что б нам спалось крепче и мы ходили со спокойной совестью по Моллам и паркам в выходной, успокаивая себя, что всё идет по плану, война, судя по описаниям от блогером и не война, а стрельба Хаймерсами по мишеням и дело только во времени, русня сама побежит и все вернуться живые и веселые домой? Это вот статья про это, про завышенные ожидания, которые ложны и принесут огромную горечь осознания потом потерь , утрат и смертей наших солдат и мирных людей.

[Milena]

Всё не так, всё неправильно. Многие реально не осознают, что такое жить в окопе. Есть, срать и спать там же. При этом ещё стрелять и защищать.
Я не знаю как мы будем выходить из состояния войны. И дай бог ей закончиться. Эти невыносимое ночные сирены. После полугода снотворных и успокоительных я определенно останусь больной. Лишь бы дети были морально сильнее.

[ЗАЗ]

Всё не так, всё неправильно. Многие реально не осознают, что такое жить в окопе. Есть, срать и спать там же. При этом ещё стрелять и защищать.
Я не знаю как мы будем выходить из состояния войны. И дай бог ей закончиться. Эти невыносимое ночные сирены. После полугода снотворных и успокоительных я определенно останусь больной. Лишь бы дети были морально сильнее.

Всё так. Всё до последнего слова. Я просто сейчас стараюсь об этом не думать и ничего не вспоминать, но потом это всё равно придет, осознание и понимание.

[Mantis]

Статья, которую ты выложил, к сожалению носит сугубо провокативный характер и я с ней категорически не согласен, как человек немного увлекающийся психологией.

В чем тут провокация? Там ясно описывается сидром завышенных ожиданий? Мы, украинцы , страдаем этим всегда и потом горько разочаровываемся. Это было видно постоянно по выборам Президента. Отсюда и падкость на популизм. Отсюда и шапкозакидательство по отношению к противнику. Почитай как пишут тыловые писатели-блогеры про события на фронте-" бамбалейлу устроили", бавовнятко прилетело", " маленькое успешное наступленьице" и прочие эпитеты сознательно преуменьшающие значение и размер трагедии. Там кровь, ад и смерть на каждом шагу. Писать нужно правду, подвиг героев называть подвигом а не придумывать всякую херню про бововнятко. Кому это надо? Кому надо писать весело и игриво про ежедневные страдания и невыносимую тяжесть жизни солдата? Зачем мы их унижаем таким отношением к событиям на линии огня? Что б нам спалось крепче и мы ходили со спокойной совестью по Моллам и паркам в выходной, успокаивая себя, что всё идет по плану, война, судя по описаниям от блогером и не война, а стрельба Хаймерсами по мишеням и дело только во времени, русня сама побежит и все вернуться живые и веселые домой? Это вот статья про это, про завышенные ожидания, которые ложны и принесут огромную горечь осознания потом потерь , утрат и смертей наших солдат и мирных людей.

Я не об этом. Я про то, что если взять и написать, к примеру, в марте, что у нас вообще нет боеприпасов и пехота умирает за Украину в каких-то супергероических условиях. Тут уже общество начнет умом двигаться точно.
Истории, тем не менее, есть. Янина Соколова целые интервью публикует, Бутусов окопную правду показывает.
Но и херни хватает. Цинизм тоже зашкаливает.

Насчет обмана. Стратегия войны и есть постоянный обман. Кто обманул, кто дезинформировал, тот и победил. Сунь Цзы до сих пор актуален.

[Mantis]

Всё не так, всё неправильно. Многие реально не осознают, что такое жить в окопе. Есть, срать и спать там же. При этом ещё стрелять и защищать.
Я не знаю как мы будем выходить из состояния войны. И дай бог ей закончиться. Эти невыносимое ночные сирены. После полугода снотворных и успокоительных я определенно останусь больной. Лишь бы дети были морально сильнее.

Я бы рекомендовал сходить к неврологу и, возможно, перейти на антидепрессанты. Они реально помогают. Если что, могу дать контакт. Мне помогло. Правда, дело до войны было.

[Капелька]

. У той же Капельки неприязнь к Арестовича, как к представителю Зе-команды. Не нравится- нет вопросов.

Арестович для меня не представитель Зе команды. Он НЕ является советником Президента. Он вообще никто. Представляет себя любимого. При Порохе он представлял ПП команду. До того ещё кого-то представлял. Будет следующий Президент, он и туда попытается пролезть. Хамелеон. В упор не вижу, чем там восхищаться. Предаст любого, как только почувствует слабинку.

[ЗАЗ]

Арестович-это Остап Бендер, в моем понимании. Классический. Сын лейтенанта Шмидта.

[_igor]

Арестович-это Остап Бендер, в моем понимании. Классический. Сын лейтенанта Шмидта.

Блин, в точку! Вот были какие-то ассоциации, но не мог понять с кем))) точно сын)

[ЗАЗ]

Я бы рекомендовал сходить к неврологу и, возможно, перейти на антидепрессанты. Они реально помогают. Если что, могу дать контакт. Мне помогло. Правда, дело до войны было.

Невролог не прописывает антидепрессанты-это к психиатру или психотерапевту. Если невролог выписал вам антидепрессанты-тикайте.

[Солоха]

Всё не так, всё неправильно. Многие реально не осознают, что такое жить в окопе. Есть, срать и спать там же. При этом ещё стрелять и защищать.
Я не знаю как мы будем выходить из состояния войны. И дай бог ей закончиться. Эти невыносимое ночные сирены. После полугода снотворных и успокоительных я определенно останусь больной. Лишь бы дети были морально сильнее.

З домашніх рецептів - чай з м'ятою та валеріановим коренем, тепла ванна з ефірними оліями на смак. Медитації (в мережі багато роликів та музики). Пранаяма - реально і оперативно. Беруші на ніч (я так розумію, що в укриття бігти все одно не має сенсу). Старі позитивні книжки та фільми (змушую себе щодня хоч малими порціями). Думка про те, що зроблю щось "назло путіну" - теж, до речі, працює. До психолога ще не дійшла, але, мабуть, це дієво. Зараз, до речі, сиджу за ноутом під дзен музику з тібетськими чашами. Нудно, але відволікає від сумних думок